Кохання — це не секс

 

Нещодавно вчені вкотре підтвердили, що романтичне кохання і секс — це зовсім різні речі, інколи навіть не взаємопов’язані.

Під час одного дослідження добровольцям показували фотографії коханих і одночасно сканували мозок: механізм активізації певних ділянок мозку при цьому дуже відрізнявся від того, що відбувається під час сексуального збудження.

Взагалі, за словами вчених, кохання є таким самим потужним двигуном у житті людини, як, приміром, голод. Керівник дослідження антрополог Хелен Фішер з Університету Ратджерс у Нью-Брансвіку нагадала, що впродовж усієї історії людства люди створювали вірші та музику, співали пісні, танцювали й навіть умирали заради кохання, але зовсім не через секс!

Хоча вважається, що для чоловіків секс значно важливіший за кохання, це зовсім не применшує їхньої здатності кохати: у середньому три з чотирьох самогубств через нещасне кохання скоюють саме чоловіки.

Чоловіки частіше закохуються, ніж жінки, завдяки тому, що є візуалами, тобто справді «люблять очима». І цьому є логічне пояснення: чоловіки візуально визначають партнерку, спроможну дати здорового нащадка.

А ось жінки схильні мислити іншими категоріями: при погляді на фото коханих у них активізувалася частина мозку, пов’язана з пам’яттю. Фішер припускає, що цей рефлекс складався мільйони років і «давньою мовою» може означати таке: «А чи приносив цей чоловік м’ясо минулого тижня?»

Для виживання сім’ї й роду це мало величезне значення. Може, саме тому жінки дуже добре пам’ятають усі подробиці стосунків зі своїм партнером. На запитання, чому ж так швидко минає стадія романтичної закоханості, Фішер висунула припущення про обмеженість людських можливостей: постійно жити на піку емоцій неможливо, це потребує великих енергетичних витрат і виснажує людину. Тому після стадії закоханості настає стадія прив’язаності.


Чи можна навчитись любити

 

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Василь Симоненко «Любов»


Дехто вважає, що любов має з’явитись в результаті спонтанного емоційного спалаху, раптового непереборного почуття. Любов до когось — це не просто сильне почуття, це рішучість, це розумний вибір, це відповідальність, це вчинок.

Чи кожний з нас здатний на безкорисливу любов, на самозречення заради коханої людини? Згадаємо Нарциса, героя однойменної новели Фелікса Кривина. Одна із закоханих у Нарциса жінок переконувала його: «Любити — це справа клопітна. Проте вдвох завжди легше: ти любитимеш мене, а я — тебе».

У відповідь Нарцис сказав: «Навіщо так ускладнювати життя? Нехай кожен любить сам себе — так простіше».

Любов — це те, що людина робить задля коханої людини. Бо любити — означає діяти, взаємодіяти, допомагати. Саме така любов є істинною. Саме такий характер любові стимулює закоханих до вияву кращих рис особистості.

Пришвін так писав до коханої: «Та людина, яку ти любиш в мені, не така, як я. Але ти тільки люби…і я постараюсь бути кращим…».

Любов — завжди вибіркова: серед багатьох ми вибираємо одного або одну. Проте в цій людині ми любимо все людство. Психологи вважають, що не кожна людина вміє любити. Якщо людина не здатна любити себе, то вона не здатна любити іншу людину.

Чоловіки і жінки з розвинутою самоповагою, самодостатністю, високим рівнем впевненості у собі вміють любити, дружити, здатні встановлювати психологічно виважені стосунки з оточуючими людьми, особливо з коханими.

І навпаки, любов людей з низькою самооцінкою, невпевненістю у собі супроводжується постійними з’ясуваннями стосунків, кризами взаємин, страхами зради, втрати коханої людини, повсякчасними домаганнями дістати підтвердження того, що їх ще люблять.

Потреба в любові досить часто виявляється невротичним способом. Невротик може своїми діями завдавати чимало шкоди та душевного болю об’єкту своєї любові: «Ти змушений мене кохати! Стань таким, яким я хочу! Спробуй мене розлюбити!».

Звідси шантаж, погрози підірвати репутацію і навіть вбити себе та іншого. Люди з так званим параноїчним особистісним розладом безпідставно підозрілі, негнучкі у поглядах, занадто чутливі до характеру взаємин.

Патологи стверджують, що рабами кохання є переважно люди з вадами розвитку в дитячі роки, з неблагополучним досвідом життя у батьківській родині. Звідси — дисгармонія з собою, відсутність самодостатності, яку прагнуть компенсувати за рахунок іншого.

Отож, першим кроком на шляху до навчання любові є відродження справжнього себе, відокремлення сутності свого Я від значущого іншого. Результатом такого одужання є ставлення до себе як до самоцінної особистості, яка має свій світ захоплень, інтересів, уподобань, яка цікава сама собі і оточуючим такою, якою вона є.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою.

Не ошукай і крил не обітни!

Ліна Костенко

Початком згоди з собою може стати усвідомлення тих патопсихологічних чинників дитинства, які спричинили невротичні, тобто, потворні форми реагування на світ. Цьому може посприяти як щиросердна сповідь другу, так і консультування у психолога.

Недаремно кажуть, що психотерапія (лікування душею, добрим словом) — це своєрідна покупка дружби. Корисним буде спілкування в групах психологічної підтримки, учасники яких мають подібні проблеми.

Гармонія з іншими починається з гармонії з собою. Перешкодою на шляху невротичного домагання любові іншого стає позитивне ставлення до себе, адекватне розуміння своїх бажань та прагнень.

Людина, яка вміє себе любити, здатна на твердий вибір життєвого шляху. Вона усвідомлює, що любов — це завжди вільний самовияв почуттів. Неможливо когось змусити любити себе силою. Можна лише заслужити повагу, захоплення собою, які породжують прихильність та потребу бути повсякчас поруч.

Нарцисична особистість не здатна до вияву симпатії, щирих почуттів та зацікавленості долею іншого. Притаманна їй заклопотаність планами та фантазіями власного успіху, влади, блиску, самолюбування поєднується з байдужістю до інших, самоствердженням та на приниженні інших.

Чи кожний здатний кохати?

Тільки той, хто з дитячих років навчився любити себе, світ та людей. Той, в кого сформований життєвий світогляд «Я — хороший, інші — теж хороші люди» (Берн).

Доведено: якщо нас в дитинстві люблять рідні та близькі люди, то в нас розвивається досвід безумовної любові. Тобто, нас люблять не за щось, а просто тому, що ми є на світі. У такому випадку легше відбувається перехід від інфантильної, незрілої любові «Я люблю тому, що мене люблять» до зрілої «Мене люблять тому, що я люблю».

Видатний екзистенціаліст Фромм відзначав, що любити — означає бути зацікавленим у житті та розвитку того, до кого ми відчуваємо це почуття. Самопожертва заради іншого — основний критерій спрямованості на кохану людину.

Більшість наших сучасників, піддаючись нав’язаним мас-медіа стереотипам, вважають, що завоювати любов просто: досить мати привабливу зовнішність і виглядати сексуальним (бути «гламурним» за сучасним лексиконом).

Але це — ілюзія, обман, джерело багатьох людських нещасть та бід. Адже проблема любові полягає в здатності кохати і розвивати в собі це вміння. Саме в сім’ї дитина вчиться тому, що означає любити.

Загалом, ми навчаємось протягом життя як з любов’ю ставитись до ближнього. Фромм писав: «Любов — орієнтація особистості на взаємозв’язок зі світом в цілому».

Очевидно, що навчитись по-справжньому любити може кожний. Але цього потрібно лише хотіти. Кохання вимагає від закоханих значної психічної і навіть фізичної сили, всіляких труднощів. Особистісне зростання, життєтворчість, повнота буття — це плоди кохання, його супутники. Думаю, що заради цього варто жити і любити!

Ольга Калита, психолог, Львів