Маленькі трагедії Вічного Міста

 

Недавно ходив на останній в цьому сезоні Київський медіа-кіноклуб, що його організовує Фонд ім. Фрідріха Еберта. Давно збирався відмітитись й на цій інтелектуальній тусовці, але якось раніше не виходило. То робота, то особисте…

І ось нарешті пішов, та й тема була заявлена цікава: показ стрічок з документального циклу «Миттєвості Єрусалима».

Було продемонстровано низку стрічок ізраїльських та палестинських режисерів по життя Вічного міста. І ось що вразило, коли дивишся на різні глобальні питання (як то арабо-ізраїльський конфлікт, афганська проблема, або питання депортованих татар…) в кожного є своя думка – той правий, той винний, той злодій, той миролюбець.

Але у цих фільмах були показані звичайні життєві ситуації, про простих людей по різні сторони від розмежувальної лінії.

В них одні проблеми, одні людські питання: як прогодувати сім’ю, як виростити дітей, як забезпечити родині щoча б мінімальну безпеку, як вижити.

Особливо вразив фільм, що отримав диплом «За погляд крізь мури» правозахисного журі на фестивалі «Docudays.Ua» у Києві: «З дев’ятої до п’ятої» (режисер: Даніель Галь). В ньому розповідається про палестинців, які, щоб прогодувати родини, вимушені нелегально працювати в Ізраїлі. Камера слідує за будівельниками, які йдуть на роботу в Хар-Хома, єврейський район у Східному Єрусалимі. Вони мешкають в палестинському гето, але перетинають кордони й мури, щоденно ризикують життям, щоб мати що принести додому.

Нічні переходи, високі стіни, підйоми на мотузці, мури з колючим дротом, поліцейські застави й облави, страх бути заарештованим чи навіть убитим – все це вони долають щоденно, щоб їх діти жили.

Це все вражає, це не може залишити байдужим…

Але ось що подумалось. Добре – що є такий гарний режисер, таких проникливий сценарій, що вони змогли донести до суспільства свою думку про цей конфлікт.

Але ж навколо нас, навіть без гучних конфліктів, стільки трагедій, стільки розпачу й горя…. А ми, часто, живемо поруч, й нічогісінько не помічаємо. Хтось наклав на себе руки, хтось спився, хтось просто змирився з гіршим й пливе, туди, куди викине його течія життя.

Нещодавно в моєму будинку сусід зарізався в парадному. Вийшов з квартири – й ніж в серце. Поважних літ, дружина, дорослий син. Бачив його періодично – останній час дуже хворів, ходив мовчазний, сумний….. І що — ніхто не підійшов, не спитав як допомогти, не заговорив…. Всі потім розвели руками й зітхнули = це життя.

Але ж життя – це те, що ми робимо з ним.

Може саме зараз, хтось потребує вашої допомоги, комусь просто необхідно заспокійливе слово, підтримка, чи важлива порада.

Може від одного єдиного слова, сказаного вчасно, від одного бажання допомогти, хтось вирішить жити, хтось вирішить не робити аборт, хтось повірить в себе, й допоможе собі й своїм ближнім.

Огляніться навколо. Трагедії описувати легко – виходять гарні картинки, й отримуються чудові призи.

Важче – бути людяним, бути добрим, бути щирим.
Допомогти, тому, кому потрібна допомога.
Й врятувати людське життя, по справжньому.

Це – не кіно. Це – реальність.
Й її створюємо – МИ.